«Успішне освітнє середовище»
Провідні тенденції освіти у світі пов’язані з ідеєю створення умов для розвитку особистості. Потреба в самореалізації – одна з провідних потреб особистості, що є внутрішнім стимулом людської діяльності. Першорядне значення має соціально-прогресивний тип самореалізації особистості, що виражається в прагненні самореалізації себе як частини соціуму. Створення успішного середовища сприяє самореалізації кожного учня. Освітнє середовище – це сукупність об’єктивних зовнішніх умов, факторів, соціальних об’єктів, необхідних для успішного функціонування освіти.
Поняття освітнього середовища можна розглядати з позиції суб’єкта (система впливів і умов формування особистості, а також можливостей для її розвитку, які містяться в соціальному і просторово-предметному оточенні) так і з позиції об’єкта ( сукупність об’єктивних зовнішніх умов, факторів, соціальних об’єктів, необхідних для успішного функціонування освіти).
Освітнє середовище складається з таких структурних компонентів: фізичне оточення, людський фактор, програма навчання.
Фізичне оточення – шкільне приміщення, його дизайн, розмір та просторова структура навчальних приміщень, умови для переміщення і розміщення учнів.
Людський фактор – добір учнів, наповнення класів, особливості успішності учнів, етнічні особливості, якість підготовки педагогів, статево вікова структура шкільного контингенту.
Програма навчання– новаторський характер змісту програми навчання, технології навчання, стиль і метод навчання, форми навчальної діяльності, характер контролю.
Розвиток особистості школяра ґрунтується на багатоканальній взаємодії всіх цих компонентів як суб’єктів освітнього середовища. Навіть поверхневий погляд на освітнє середовище переконує, що воно є неоднорідним і складним явищем соціального життя, яке має різні ознаки – суттєві і другорядні. Розроблення теоретичних засад створення освітнього середовища як фактору розвитку особистості школяра зумовлює необхідність застосування методу класифікації освітніх середовищ для встановлення їхньої типології. За основу типологізації освітніх середовищ взято зміст категорії «освіта» як цілеспрямований педагогічний вплив на формування особистості через процес виховання і навчання. Розвиток особистості школяра в освітньому середовищі відповідно до нормативних документів здійснюється через організацію навчально-виховного процесу загальноосвітнього навчального закладу. Освітнє середовище як спосіб організації навчання, виховання і розвитку підростаючого покоління в сучасному його розумінні стосується об’єктів здобуття загальної середньої освіти широкого вікового діапазону. Доведено, що розвиток особистості школяра в освітньому середовищі регулюється через цілі і зміст навчання, які у своєму взаємозв’язку єскладною ієрархічно побудованою системою. Системоутворювальним фактором її виступають передусім вікові особливості дітей. Згідно із Законом України «Про загальну середню освіту» виокремлюють цілі навчання учнів початкової, основної і старшої школи. Відповідно за критерієм віку школярів визначаємо такі типи освітніх середовищ:
-освітнє середовище початкової школи;
-освітнє середовище основної школи;
-освітнє середовище старшої школи.
За методами та формами , що відповідають методичним цілям, освітнє середовище також поділяють на: догматичне освітнє середовище, що сприяє розвитку активності і залежності дитини; безтурботне освітнє середовище, що сприяє вільному розвитку і зумовлює пасивну життєву позицію дитини; кар’єрне освітнє середовище, що сприяє розвитку активності і залежності дитини; творче освітнє середовище яке сприяє вільному розвитку активної дитини.
Об’єднуючи суб’єктивний та об’єктивний погляди на «освітнє середовище» можна стверджувати, що освітнє середовище це сукупність природних, фізичних та соціальних об’єктів й суб’єктів, які впливають на формування учня, на його творчий, професійний та особистісний розвиток, сприяють встановленню міжсуб’єктних взаємодій та особистісно орієнтованих педагогічних комунікацій в освітньому процесі, забезпечують умови комфортної життєдіяльності учнів в навчальному закладі та поза його межами.
Доведено, що провідна роль у створенні освітнього середовища належить педагогові, від його готовності до такої діяльності залежить ефективність освітнього середовища як фактора розвитку особистості школяра. Встановлено, що освітнє середовище разом зі зміною соціального оточення теж динамічно трансформується, тому педагоги спроможні змінювати його адекватно до нових вимог лише за умови власного професійного зростання.
Найчастіше використовують такі критерії опису освітнього середовища:
демократичність – авторитарність відносин;
активність – пасивність;
творчий – репродуктивний характер передачі знань;
багатство – вузкість культурного змісту.
На початку нашої ери переважав Сократівський метод вивчення евристичних бесід. Зрозуміло, що роль учнів при цьому була скоріше уявною, ніж реальною: нитка розмови була в руках педагога, який не дозволяв своїм учням – слухачам відхилятися від неї в умів заздалегіть намічати бажані для нього як питання так і відповіді. Це була парадигма маніпулятивної педагогіки.
Справжньою революцією в організації шкільної справи стала «Велика дидактика» Я. Коменського (1638). Великий педагог в цій книзі розвиває свою систему вимог до школи: «Освіту повинне здобувати все юнацтво, крім хіба тих, кого Бог позбавив розуму. Юнацтво навчалося б усього того, що може зробити людину мудрою, доброчесною, благочестивою. Як підготовка до життя, ця освіта повинна бути закінчена до настання зрілості. Ця освіта повинна відбуватися дуже легко і м’яко, ніби сама собою – без биття і суворості або будь-якого примусу. Юнацтво повинне здобувати освіту не позірну, а істинну, не поверхневу, а ґрунтовну, тобто щоб розумна істота – людина – привчалася керувати не чужим розумом, а своїм власним. Ця освіта не повинна вимагати великих зусиль, а повинна бути надзвичайно легкою».
Педагогічно доцільною умовою створення освітнього середовища, що сприяє самореалізації кожного учня, визнано встановлення закладами освіти соціально-педагогічного партнерства з усіма зацікавленими у вихованні підростаючого покоління фізичними та юридичними особами. Соціально-педагогічне партнерство розглядається як окрема форма соціальної взаємодії закладу освіти з фізичними або юридичними особами та розгортається на засадах визначальної ролі навчального закладу в реалізації його особистісно-розвивальних функцій. Таке партнерство включає в себе сім’ю, педагогів, адміністрацію навчального закладу. На рівні сім’ї це:
- Створення стимулюючої духовної та морально-психологічної атмосфери;
- Інтеграція зусиль зі школою;
- Оволодіння необхідним обсягом психолого-педагогічних знань, умінь і навичок щодо вивчення та
На рівні діяльності педагога:
- Стимулювання інтелектуального і творчого пошуку, вміння бачити проблеми та шляхи їх розв’язання;
- Пріоритет відносин співробітництва, співтворчості;
- модернізація форм, методів навчання та виховання;
На рівні діяльності адміністрації навчальних закладів:
- підбір педагогічних кадрів відповідного рівня, здатних сприяти творчій праці учнів, вивчення їх педагогічної майстерності;
- забезпечення умов для самостійної діяльності педагогів, підвищення їх загальнокультурного та професійного рівня.
Для сприяння самореалізації кожного учня треба розуміти, щокожен учень – це унікальна й неповторна індивідуальність. Тому пріоритет вільного розвитку особи є базовим принципом побудови освітнього середовища школи, головна мета якої – зрозуміти кожну особистість та виявити донеї повагу.
Тому завдання педагогів полягає у створенні атмосфери турботи і підтримки учнів, яка сприяла б розвитку їхніх можливостей, задовольняла їхні інтелектуальні, емоційні й соціальні потреби.
Для того, щоб освітнє середовище сприяло самореалізації кожного учня, робота повинна бути спрямована на те, щоб кожен учень міг :
розвинути здібності критичного мислення й незалежного висловлювання;
- поповнити знання у сферах, які цікаві учневі й розкривають перед ним нові горизонти пізнання;
- розвивати спроможність приймати самостійні рішення;
- оволодівати необхідними навичками з базових та профільних предметів;
- навчити радіти навчанню й поважати освіту;
- розвинути свій емоційний інтелект;
- отримати необхідну індивідуальну педагогічну підтримку;
- розвинути самосвідомість кожного учня як самостійної особистості і як члена колективу;
- зберегти і зміцнити моральне, фізичне і психічне здоров’я вихованців
- сприяти взаємоузгодженню зовнішніх потреб та внутрішніх мотивів до саморозвитку та самореалізації всіх учасників навчально-виховного процесу.
Робота з учнями будується на використанні у викладанні нових підходів, які переносять акцент не на накопичення знань, а на формування технологій розумової праці учнів. Співпраця учителя і учнів, партнерство на уроці, спільний процесс пізнання і відкриттів, постійне створення ситуації успіху – ось складові самореалізації учня в освітньому середовищі. Треба прагнути, щоб дитина чи підліток не тільки володіли сумою знань зі шкільних предметів, але й усімдосвідом демократичних відносин у суспільстві, навичками управління собою, своїм життям у колективі, вміти братии відповідальність за свою діяльність. Для цього вектор діяльності повертати на виховання готовності кожного учня до вирішення власних задач визначення свогомісця в житті, успішного розвитку і реалізації своїх нахилів і інтересів.
